Банджо

Здебільшого музику банджо чи сільський кантрі-настрій, а не сам інструмент.

Більшість тих, хто надсилає 🪕, на банджо не грають. Емодзі позначає стиль: блюграс (американську коріневу музику на акустичних струнних інструментах), кантрі, фолк або ірландську народну музику. Його ставлять у назви плейлистів, дописи про фестивалі, фото вечора біля ватри та жарти про внутрішнього ковбоя. Музикант же вживає його буквально: урок, новий інструмент, концерт.

Тон веселий і трохи простацький. Але поруч із глузуванням із чийогось села чи походження емодзі перетворюється на стереотип про відсталого селюка, тож дивіться на слова довкола.

Що ж таке банджо?

Струнний інструмент, корпус якого — барабан, а не дерев’яна скринька.

Струни гітари звучать над порожнистим дерев’яним корпусом, а струни банджо проходять над тугою мембраною на круглій обичайці, як на барабані. Мембрана вібрує й дає гучний, яскравий звук, що швидко згасає. Класичне американське банджо має п’ять струн, п’ята коротка й висока; на ньому грають пальцевими медіаторами в швидкому стилі, який прославив у блюграсі Ерл Скраґґс. Чотириструнне банджо в ірландській музиці й ранньому джазі грають медіатором.

Коріння в нього африканське. Поневолені африканці на Карибах і півдні США робили лютні з корпусом із гарбуза-горлянки за зразком західноафриканських інструментів, як-от аконтинг; мандрівники описували їх уже у XVIII столітті. У XIX столітті білі артисти взяли банджо в «менестрельні шоу», де виступали з вимазаними в чорне обличчями, а звідти воно перейшло в кантрі й у 1940-х — у блюграс. Більшу частину XX століття банджо вважали інструментом білих селян, і його чорну історію забули.

Тепер цю історію повертають: музиканти на кшталт Ріаннон Ґіддінс відроджують традицію чорних струнних гуртів, а сама вона грає на банджо в кантрі-альбомі Бейонсе Cowboy Carter (2024).